Коли трава була зеленою, а дерева високими... Частина 2

Продовжуємо згадувати дядьків із 90-х. Нагадаю, це - абсолютно суб’єктивний хіт-парад улюбленців мого дитинства. Школотоп, так би мовити…

7. Торе-Андре Фло

У 2008-му році 35-річний норвезький форвард Торе Андре Фло завершував футбольну кар’єру. Фактично вже завершив. Попереду ще були півроку у англійському «МК Донс», але навряд чи норвежець з особливим трепетом згадуватиме їх у свої мемуарах. Так от, тієї осені Фло запросили взяти участь у норвезькому шоу «Танці з зірками». Видовище вийшло «на любителя».  У формі збірної Норвегії Фло відверто клеїв дурня, катав м’яча і махав руками. Це йому, схоже, навіть подобалось. Партнерка  Фло була у жовто-зелених - «бразильських» кольорах, а на задньому тлі лунав гімн Мундіалю 98 від Ріккі Мартіна.

Ясен Тор  - усе це не випадково. У 98-му саме Фло (Торе Андре, а не один з півдесятка його футбольних братів чи кузенів) витягнув скандинавів у їх єдиний плей-офф чемпіонатів світу. У матчі проти бразильців, яким, щоправда, вже нічого не було потрібно, Фло спершу сам забив, а потім ще й «організував» переможний для його збірної пенальті. Взагалі, 195-сантиметровий Фло, чиї спроби продемонструвати філігранну техніку інколи виглядали дуже схоже до його танців - для мене завжди був харизматичнішим за свого славетного співвітчизника Сольскяйра. Зокрема, тому що грав за мою улюблену закордонну команду всіх часів, народів і галактик  - зірково-пенсіонерський «Челсі»  кінця 90-х.  І, до речі, не змирився з статусом «лавочника».  Перестав потрапляти в основу – попросив про трансфер – переїхав в Глазго. Та й зрештою. У 98-му, коли у збірної Норвегії з’явився шанс переписати історію - зовсім не «зірковий» Сольскяйр виштовхав ту Сізіфову каменюку на вершину гори Гальхепігген… 

6. Георге Хаджи

Справжнього Марадону у всій красі я не пам’ятаю. А от з «карпатським» - пощастило. На чемпіонаті світу 94 у США я дізнався про існування двох команд. Збірної Болгарії та збірної Румунії.  У наших південних сусідів, пробач їм, Господи, претензії на Зміїний, тоді була блискуча ватага. Петреску,  Думітреску, Мунтяну  і ще схожий на рекетира з базару «Україна» Богдан Стеля у воротах. Але ніхто з них не забив такого м’яча, як Хаджи у ворота Колумбії. А потім ще був пас на Думітреску проти Аргентини.  Цього, в принципі, вже достатньо для доказу геніальності.

І навіть достатньо аби переважити інші «таланти» румуна. Хаджи постійно лаявся з журналістами, в 2000-му - завчасно закінчив Євро для теперішнього тренера «Юве» Антоніо Конте, а ще як мінімум двічі відзначився, як безжальний караван пустелі. У 1994-му плюнув в обличчя гравцю збірної Північної Ірландії, а 2001-му – турецькому арбітру у матчі внутрішнього чемпіонату.  Так чи інакше – пішов Хаджи, не стало збірної Румунії. Перемога над Аргентиною в 94-му, розмальовані у жовтий колір  чуби у 98-му та навіть скажені 3:2 із англійцями 2000-го – це найяскравіші спогади про цю команду. І все це -  епоха Георге Хаджи. Його наступником мав стати Адріан Муту, але коли на небі роздавали розум  – Адріан був на допінг-тесті.

5. Ярі Літманен

Цей умовний «клуб» можна було б назвати Клубом іменем Раяна Гіггза. У ньому  –  великі футболісти, які ніколи не грали на чемпіонатах світу чи Європи. І якщо Гіггз у ньому має повне право бути почесним президентом – фіну Ярі Літманену я б виділив, як мінімум, - пост генерального директора.  Королю Літті і справді не пощастило зі збірною. Хоча його це не особливо бентежило.  Бо Батьківщину, як і владу в Північній Кореї - не вибирають. Перший матч за Фінляндію він зіграв ще 1989-му, а прощальний – лише торік, коли Ярі був 41 рік.  Він не прощався зі збірною в 31 чи в 32, як це трапляється у різного масштабу зірок та зірочок сьогодення. Не відмовлявся регулярно приїжджати у неї, посилаючись на безнадійність цієї команди. В результаті награв майже півтори сотні матчів.  Невідпорні удари Літманена з будь-яких позицій – це перш за все «Аякс» 90-х. Були ще «Барса» та «Ліверпуль»,  де справи у фіна йшли не так добре. Хоча ані а Англії, ані в Іспанії нікому язик не повернувся назвати його поганим футболістом. У 2010-му я думав, що Літманен уже зав’язав з футболом. Аж поки не побачив ось це чудове відео. На ньому гравець «Лахті» Ярі Літманен забив у ворота іншого фінського клубу - «Оулу». Забив на 87-ій хвилині. У падінні через себе. У віці 39-и років.

Мабуть, все це - той випадок, коли любов до спорту і справді прийшла з молоком матері.  Адже мати Ярі – Ліса Літманен теж була футболісткою.

4. Люк Ніліс

Наприкінці минулого століття найефективнішими підрозділами голландського індустріального гіганта - концерну «Філіпс» були північноамериканський філіал у Андовері (Массачусетс) та скаутська служба дочірнього футбольного клубу «ПСВ». Саме голландці у 88-му привезли в Європу майбутнього найкращого бомбардира ЧС 94 Ромаріо. А в 94-му самі себе перевершили і придбали перспективного підлітка із «Крузейру» - Роналдо.  Майже одночасно із Зубанчиком в «Ейндховен» приїхав і бельгієць Люк Нілліс. Гравець із ідеальним для нападника арсеналом. Довговязий, швидкий, з хорошим гольовим відчуттям і  потужним ударом. Достатньо згадати матчі київського «Динамо» з «Андерлехтом» у 92-му аби патріотично «зненавидіти» Ніліса. Та водночас зрозуміти його величезний талант.

«ПСВ» у моїй голові був і, мабуть, досі є "клубом, де грав Ніліс". Роналдо та ван Ністелрої приходили і йшли далі. Щоб ставати зірками деінде. А ось Ніліс залишався. Люк наважився на трансфер вже у 33. Переїхав в «Астон Віллу». І в третьому ж матчі за бірмінгемців зазнав травми несумісної з футболом. «Хай пробачать мене мої вболівальники, але добре грати після подвійного перелому я не зможу. А грати погано не хочу» - сказав він у 2001-му. Резюме: Люк Нілліс - мій улюблений бельгієць з тих, що існували насправді. Серед вигаданих лідирує Еркюль Пуаро.

На сьогодні досить. Перед появою на світ останньої частини  – пропоную вгадати – хто у ній буде.  Чекаю на відгуки. Хто правильно назве трійку – буде йому щастя. Поки не знаю яке, але щось придумаємо.