Дивіться на "Інтері" у неділю, 26 грудня, о 20:55 одразу після "Подробиць тижня" програму "Докладно з Акімом Галімовим. 13".

Автор – Акім Галімов. Режисер – Наталя Нєдєлько. Оператор – Іван Єрмаков.

Вони фактично позбавлені дитинства. Безпритульні діти в Україна сьогодні – це вже не хвороба суспільства часів постперебудови, а наслідок безвідповідальності батьків. Ми все ще часто бачимо їх – на вокзалах, у підземеллях теплотрас, просто на вулиці, - але намагаємось не помічати. Безпритульники живуть окремим життям і, як правило, стають зайвими в суспільстві. У багатьох з них – тавро "непотрібності" у вигляді числа "13" на кисті руки. Це татуювання, яке роблять бездомні діти, означає – нещасливе дитинство.

Незважаючи на заяви відповідних служб про те, що проблема безпритульності в Україні подолана, насправді ж вона просто трансформувалась. В Україні вже немає "натовпів" безпритульників на вокзалах і центральних вулицях, як 10-15 років тому. І практично немає дітей, які живуть на вулиці постійно. Тепер безпритульність – це не "сирітська" проблема. Більшість дітей, яких виловлюють на вулицях, мають родини. Та або ж батьки ведуть асоціальний образ життя й ухиляються від виконання батьківських обов'язків, або ж взагалі знущаються над дитиною. Діти тікають з родин – і опиняються на вулиці. Що чекає на них там?

Часто, поки соціальні служби й міліція виловлять безпритульника, він вже встигне "підсісти" на наркотики чи клей, підхопити небезпечні захворювання, зокрема іноді й ВІЛ. Донеччина й Одеса – одні з небагатьох регіонів України, де ще часто можна зустріти безпритульників, - у колекторах, підвалах покинутих будинків. Як вони організовують свій побут із настанням зими? Яка їхня психологія і чи прагнуть вони нормального життя? Чи допомагає їм у цьому держава? Чи займатися безпритульними – це переважно прерогатива волонтерів, часто іноземців, які витрачають свої гроші на допомогу "дітям вулиці"?

В Україні влада, на жаль, часто бореться із наслідками проблеми, а не працює на її попередження. Соціальні служби в першу чергу мають займатись родиною, яка перебуває у кризовому стані, і сприяти поверненню дитини в сім'ю. У більшості ж випадків дітей намагаються реабілітувати у притулках та інтернатах, що, як правило, виявляється неефективним.

Олександру Калистому, здавалося, на долі було написано – поповнити лави безпритульних. Його мати спилася, вона й досі живе на залізничному вокзалі Києва. Але хлопець не пішов шляхом багатьох дітей, які опинились у схожих обставинах, не став красти чи нюхати клей, а почав вчитися і працювати. Його мрія – забрати "з вулиці" маму. У цьому він вбачає свій синівський обов'язок. Стерти із себе і матері тавро "непотрібності" суспільству.