Лідія Таран: "У ТСН за останні кілька років виробилося своє неповторне обличчя"

На відміну від інших ведучих новиннєвих випусків, Лідія Таран iз "1+1" з’являється на екрані в різних амплуа: то танцювала на паркеті заради здійснення бажання дитини, то вела спортивний проект, а зовсім недавно відшуковувала у сільській глибинці найкрасивішу українку. Про особливості своєї роботи розповідає володарка двох індивідуальних "Телетріумфів" та третього — командного, за "Сніданок з "1+1", частиною якого є вранішні новини.
— Лідо, як правило, ведучі новин на вітчизняних каналах не виходять за межі інформаційних проектів. Ви доволі часто стаєте ведучою розважальних програм, вели спортивні. Чому?
— Я людина корпоративна, і якщо працюю у великій компанії, маю керуватися її інтересами. Як на мене, я б займалася більше інфотейментом і якимись іншими речами. Але робота є робота, я зараз роблю переважно новини і паралельно за мене чіпляються різні розважальні проекти. Усе відбувається в узгодженні з вищим керівництвом. Я сама не вирішую таких історій.
— Чому тяжієте до "розважалівки" — інфотейменту? Критики його не дуже поважають.
— Це пізнавально–розважальна штука. Із задоволенням займалася б нею, але поки що у каналу немає такої потреби. Я задіяна в кількох проектах нового сезону — братиму участь у незвичайних психологічних експериментах. А новини — це якір, те, що є завжди. До речі, ранкові інформаційні випуски дуже відрізняються за стилістикою від інших новин нашого каналу: вони світліші, оптимістичніші та яскравіші. А шість виходів в ефір щоранку — це щоб не загнивати, дуже правильно з точки зору підтримки професійної форми, мені подобається така робота. Хоча, сподіваюся, усі розуміють, що я можу робити й інші речі.
— Експерти постійно аналізують і критикують так звані основні — вечірні — новини, в ефірі яких ви також з’являєтесь. Із погляду утримання рейтингів зрозуміло, чому після проекту "Не бреши мені" в інформаційному випуску відразу йдуть новини про пожежі, вбивства й аварії — щоб утримати глядача, якому секунду тому була цікава подібна тематика в попередній програмі. Але таким чином ігнорується принцип черговості подачі суспільно важливої інформації.
— Журналістика різна: кримінальна розповідає про трупи, є "жовта", політична. Раніше дійсно всі канали видавали приблизно одні й ті самi новини, зараз кожен обрав свою стратегію завоювання глядача. У ТСН за останні кілька років виробилося своє неповторне обличчя. Наші новини справді вражають, і підтвердження цьому — найвищі рейтинги.
— Як ви ставитесь до рейтингів експертів, які відслідковують появу у випусках основних новин інформації, що має ознаки цензурованої чи замовної?
— Наскільки я знаю, ТСН у цьому рейтингу пасе задніх, і слава Богу. Хоча насправді, дуже складно визначити, які матеріали є замовними, бо дуже розмиті грані й критерії. Тому часто рейтинги і реальність не збiгаються. І стосується це не лише політичної тематики.
— Ви як ведуча наскільки активно долучаєтесь до формування випусків? Чи ваші обов’язки більшою мірою дикторські?
— На телебаченні вже давно немає дикторів. Тетяна Василівна Цимбал була однією з останніх. Уранці в мене щопівгодини випуск, чергуються ефіри по шiсть та по чотири хвилини. Я не можу бути лише диктором, бо всю інформацію, яку озвучую, попередньо пропускаю через себе, пишу підводки, разом iз редактором робимо правки текстів. Коли дуже рано приходжу на роботу, десь о п’ятій ранку, мене гримують, я відкриваю лептоп і не відриваюсь від комп’ютера: читаю канву випуску, яку зверстав редактор — наші вранішні новини базуються на основі нічних. Далі водночас iз редактором дивимося, що "понападало" в інформагентства, з’явилося за ніч нового, думаємо, що ще встигнемо нового додати за 20 хвилин, які лишилися до виходу в ефір.
— В інтернеті вас останнім часом постійно "одружують" iз Русланом Сєнєчкіним. Які стосунки у команді "Сніданку з "1+1"?
—"Сніданок" — це великий драйв прямого ефіру і велике напруження. У нас абсолютно дружня атмосфера. Ми підтримуємо один одного, намагаємося запрошувати якомога більше гарних гостей. Когось iз них краще знає Руся, в народі "Сєня" — так ми називаємо поміж собою Руслана, всіх знаю я, бо неодноразово зустрічалися в інших ефірах. Ми підколюємо одне одного, жартуємо. Бо коли ти не смієшся зранку, можна загинути, не витримавши навантаження. Хоча мені цього сезону пощастило: ми через тиждень міняємося з Мариною Леончук. А Руслан працює щоранку. Для попередньої підготовки до розмови з гостем в ефірі, до речі, є лише сiм хвилин реклами, це небагато. Заверстати і зробити три години ефіру — це дуже великий щоденний обсяг роботи для невеликої команди.
— Чим для вас цінний досвід роботи над проектом "Краса по–українськи"?
— Це був шалений екстрим. Я три дні провела далеко від Києва і навіть далеко від Харкова — в селі, де працюють на землі, вирощують худобу. Ми там і крупу мололи, і корів доїли. Ще сміялися поміж собою, що зірки мають доплачувати селянам за те, що вони показують їм, що таке реальне життя.
— Ви характеризуєте "інфотеймент", у першу чергу, словом "пізнавальний". Чому, на вашу думку, дехто з критиків сприйняв "у штики" проект "Я люблю Україну", співведучою якого ви були?
— А що у нас не критикують?! На жаль, тоді на першому місці було визначення "розважальний". Досвід — "путь ошибок трудных", бо у становленні каналу був новий етап, проект робила дуже змішана команда, члени якої кожен по–своєму бачив його наповнення. У "Я люблю Україну" я була не лише ведучою, формувала низку питань спортивного блоку, справді "горіла". Але коли ти — важливий, але лише один iз гвинтиків, не можеш наперед прорахувати, якою програма буде у результаті. Зрозуміло, подібні проекти можна робити й ще кращими.
Мені б хотілося, щоб саме пізнавальних програм на нашому ринку було більше, бо вони також і на злобу дня. Думаю, канали це зрозуміють. Утiм ні Михайло Бриних, ні купа інших критиків не можуть висловлювати думку всіх глядачів. Я донині зустрічаю людей, які пам’ятають саме проект "Я люблю Україну" як один iз найцікавіших. У селах Харківської області, де ми знімали "Красу по–українськи", мене перепитували: "А коли буде "Я люблю Україну". Любов глядачів може бути з рейтинговою часткою 29, як у вечірнього ТСН, і це прекрасно, а може бути з меншою, але це так само любов глядачів, якими не можна нехтувати. Думаю, що кiлькiсть людей, які хочуть від телевізора не лише жартів "Вечірнього кварталу", а й ще чогось і для розуму, зростає. Люди втомлюються від реаліті, дикої "розважалівки" й однакових пісень по всіх каналах.
На Західній Україні кожен другий провідник і кожен третій зустрічний вважає, що я донині веду програму "Гол"
— Як ви ставитесь до того, що телеканали в основному орієнтуються на рейтинги перегляду у великих містах "50 тисяч+"?
— Телебачення — це бізнес. А його розвиток залежить від кількості реклами, яку продають переважно за "50 тисяч+". Я не великий фахівець у цьому, але рейтинги за вибіркою "Вся Україна" також не можуть бути другорядними. Бо відображають уподобання всіх глядачів. До речі, на Західній Україні кожен другий провідник і кожен третій зустрічний вважає, що я донині веду програму "Гол", яка мала непоганий рейтинг як спортивний проект, але, зрозуміло, значно нижчий за будь–який топовий.
— До речі, чому ви перестали бути ведучою спортивного проекту на каналі "2+2"?
— Футбольний проект тоді тривав у прямому ефірі практично до 2–ї ночі, а о 5–й ранку мені вже потрібно було готувати новини. Працювала без замін уранці кожного дня. І наприкінці року зрозуміла, що на наступному ранковому ефірі можу в прямому розумінні простягнути ноги. Тоді я пішла до керівництва і сказала, що мені дуже цікаво працювати, але сил не вистачає. До того часу в каналу визріло нове бачення проекту про футбол і бажання його переформатувати, воно доречно збiглося з моїм — залишити спортивну програму.
— Лідо, ви працюєте вже на третьому каналі. Що для вас було вирішальним, коли приймали рішення змінити місце роботи?
— Кожна нормальна людина рано чи пізно змінює роботу. На Новому каналі я спробувала практично все: від ранкового до нічного ефіру (спорт "Репортеру") і спецпроекти. На "5–му каналі" також. Закінчилося там усе підсумковою програмою. Потім стало зрозуміло, що далі розвиватися нікуди. Звичайно, можна вдосконалювати якість, але хотілося б чогось більшого.
Телебачення — це великий технологічний ресурс. Ти можеш писати геніальні тексти підводок, але вони не "стріляють" без певного рівня "картинки". Писати ти можеш один, але не заверстаєш сам програму в потрібному форматі. Тому ми вирішили з моїм редактором Юлією Жмакіною, що треба йти вперед і освоювати нові горизонти. Це абсолютно логічно, бо на Новому каналі я пропрацювала 6 років, на "5–му каналі" — майже 5. Вважаю, це ті часові проміжки, після яких зміна місця роботи — це нормально.
— Як ви ставитесь до телепремій і визначення "телезірка"?
— У нашій країні завдяки каналам, які масово кличуть в ефір росіян, нашими телезірками є Максим Галкін та актори російських серіалів, які навіть не були в ефірі вітчизняних мовників. Узагалі саме поняття "телезірка" дуже розмите, ближче до шоу–бізнесу.
Як на мене, в Україні є класні професіонали–телевізійники. Прекрасний у своєму амплуа Андрій Куликов, я його вважаю частково своїм учителем. Є ще глиба — Віталій Портніков. Глиба розважального жанру, вважаю, — мій колишній чоловік Андрій Доманський.
Безперечно, має бути цехова премія, незважаючи на критику якихось організаційних моментів щодо її присудження. Журі — це професіонали галузі. Якщо вони навпроти твого прізвища ставлять "галочку", відзначають твою програму — в цьому немає нічого поганого. Якщо є ринок — мають бути і відзнаки. Це як чемпіонат Європи з футболу: є команди 16, 18, 2, 3 — і серед них розігрують кубок України.