Андрій Куликов: "Багато людей при владі не люблять журналістів"

Ведучий "Свободи слова" на ICTV Андрій Куликов розповів про професійні фобії та страшні сни з політиками в головних ролях.

– На Ваш погляд, наскільки обґрунтовані численні претензії, які звучать на адресу українських журналістівз боку представників влади?

– Багато людей при владі, а також ті, хто прагне у владу потрапити, не люблять журналістів. І час від часу саме від них ми чуємо заяви, що наші колеги продажні. Я не впевнений, що це робиться цілеспрямовано для дискредитації ЗМІ, але я не можу на це не звертати уваги. Втім, реакція з боку влади і власників – це тільки частина того тиску, який відчуває на собі журналіст. Є ще вплив колег, який для багатьох залишається неусвідомленим. На нас незримо впливають наші читачі, слухачі, глядачі. Важливо пам'ятати, що це ми існуємо для аудиторії, а не вона для нас.

– А якщо журналіст вирішить спровокувати якогось чиновника, щоб довести його корумпованість? Наскільки це допустимо?

– Британська газета "Sun" часто використовує метод провокації. Наприклад, її журналісти розслідують питання проституції, яка існує під виглядом масажного салону. Вони йдуть туди і доводять справу до того моменту, коли може відбутися передача грошей за послугу. Але самою послугою вони не користуються, оскільки це порушення закону. Їхня типова фраза у статті – "...після чого наш кореспондент попросив вибачення і пішов". Разом з тим, в Україні часом неможливо не порушити закон, якщо хочеш добути дійсно ексклюзивну інформацію. Нещодавно багато питань виникло у зв'язку з фільмом Костянтина Усова "Тюрма №1". Я знаю, що автор і сам задавався питанням, наскільки морально він чинив, фактично провокуючи співробітників СІЗО брати хабарі. Думаю, при всій сумнівності цього методу у автора не було іншої можливості, щоб зробити цей фільм. Завдяки цьому вдалося отримати документальні свідчення (як я вважаю) того ганебного стану, у якому перебуває не тільки Лук'янівське СІЗО, а й, можливо, вся наша пенітенціарна система у її досудовому вимірі.

– У чому полягає найбільша загроза для українських ЗМІ?

– Проблема у тому, що ринок ЗМІ в Україні непомірно роздутий. І вони поглинають стільки нових журналістів, скільки їм запропонуєш. Ці люди часто ще не встигли сформувати життєві принципи. У такому незрілому стані вони потрапляють у колективи, які працюють, як божевільні. Там достатньо написати стерпний матеріал у стислі терміни. В таких умовах багато новачків не бачать сенсу вдосконалюватися, стежити за збереженням балансу у своїх матеріалах.

– А вам особисто складно витримувати баланс під час своїх програм? Адже трапляється, що якомусь політику чи експерту ви симпатизуєте більше, ніж іншим гостям програми?

– Звичайно.

– А якщо за логікою сценарію вам потрібно поставити йому складне, неприємне запитання? Чи виникає відчуття жалю до такого гостя?

– Скоріше, мені шкода себе. Оскільки мені доводиться робити те, чого я не зробив би в іншій ситуації.

– Тобто переживаєте внутрішньо особистісний конфлікт?

– Скажімо так: у деяких випадках когось із гостей я би слухав ще і ще. Але я повинен пам'ятати про баланс і передавати слово іншим гостям. Іноді виникає бажання з кимось погодитися. Але допомагають навички роботи перекладача. Суть роботи перекладача не у тому, щоб погодитися чи не погодитися з автором, а у тому, щоб донести значення сказаного.

– Чи є у вас професійні фобії?

– Кожна моя помилка ставала страхом, на основі якого я вчився. Наприклад, на початку кар'єри я "грішив" тим, що недостатньо перевіряв інформацію, а потім це виливалося у неприємні ситуації. Кожен такий досвід подовгу турбував мене.

– Психологи кажуть, що все, що нас хвилює, знаходить своє відображення у наших снах. Чи бачите Ви кошмари, пов'язані з Вашою роботою?

– Кошмарів не буває. Але от буквально нещодавно мені півночі снилося, як один відомий політик умовляв мене перейти до нього на роботу. З іншим політиком ми нібито ходили по набережній і щось обговорювали, сперечалися і розійшлися дуже незадоволені один одним.

– А якби Андрій Куликов закінчив вуз у 2012 році, пішов би він працювати у сферу ЗМІ?

– А ви спочатку запитайте, на який би факультет він вступав би у 2007-му. Якби у мене зберігся увесь мій життєвий досвід, я би все одно навчався на перекладача і став би журналістом. Якби я вступав до вузу "з чистого аркуша", то вивчав би мови і працював би перекладачем.

– У Вас було бажання "розлучитися" з журналістикою і "одружитися" на політиці? Адже Ви вже знаєте всю "кухню"...

– Коли в СРСР відбувалася перша виборча кампанія на альтернативній основі, я був єдиним у Києві самовисуванцем, хто пройшов усі перепони, чиє ім'я було занесене у бюлетень для голосування на виборах. Я зайняв почесне шосте місце із семи кандидатів. Потім я ще балотувався у народні депутати, був у "Народному Русі". Але у мене не було мети стати народним обранцем. Я хотів отримати можливість спілкуватися з багатьма людьми. Тоді важливо було довести, що демократичний механізм може спрацювати. Не у тому сенсі, щоб я або хтось ще пройшов до парламенту. Сенс був у тому, що людина може взяти ініціативу у свої руки.

До 1991 року я брав активну участь у політиці. Як мені здається, тоді, на початковому етапі, я приніс набагато більше користі, ніж якщо би став народним депутатом України. Зараз я беру участь у політиці, навіть коли даю інтерв'ю або беру участь у мітингах проти варварської забудови Києва. У нашій суто українській ситуації це – теж політика.