Відомий шоумен став ведучим українського проекту "Граєш чи не граєш", зйомки якого проходять у Польщі.

Канал "Україна" запустив у виробництво популярний світовий формат ігрового проекту – "Граєш чи не граєш", зйомки якого проходять у Варшаві. Ідея шоу належить голландцям. Три сезони з величезною популярністю воно йшло в Польщі. Щоправда, щасливого володаря головного призу в мільйон злотих там так і не знайшлося. Найщасливішим гравцем у шоу на гроші став голландець, який виграв 1 495 000 євро! За сім випусків українського варіанту проекту величезна сума не дісталася поки що нікому. Хоча переможці вже виходили з валізою з 200 (!) тисячами гривень!

Величезний павільйон, у якому знімається "Граєш чи не граєш", розташований під Варшавою. Складні декорації та унікальне освітлення побудовані спеціально для українських телевізійників. Уся творча група проекту на тиждень запису шоу переїздить до столиці Польщі. Туди ж перебираються гравці й команди-вболівальники. Зйомки тривають із ранку до пізнього вечора. 26 моделей – неодмінна частина шоу – теж наші, вітчизняні.

Виняток становить лиш ведучий – Дмитро Шепелєв, який ось уже близько року живе і працює в Москві. Колишній ведучий каналів М1 та "Нового" зараз вважається одним із найпопулярніших облич Першого каналу. Дмитро жартує, що, дізнавшись про свій гонорар, він не роздумуючи прийняв запрошення каналу "Україна". Насправді його графік розписаний по годинах. Він прилітає з Росії до Польщі за два дні до початку запису проекту, щоб разом зі стилістом шоу підібрати гардероб. Воліє вечеряти в улюбленому домашньому ресторанчику в Старому місті, живе у п'ятизірковому готелі в самому центрі столиці. За годину до початку запису він тет-а-тет розмовляє з гравцем, потім робить лише невеликі перерви на каву. Прогулюючись із чашкою ароматного напою біля знімального павільйону, він із явним інтересом роздивляється місцеві авто. Останнє, що привернуло його увагу, був двомісний сріблястий "Порше"...

– Судячи з вашої пильної увазі до авто – це машина вашої мрії?
– Я справді мрію про такий "Порше". Не приховую. При чому зовсім неважливо, якого він буде кольору. Упевнений, що я ним себе обов'язково побалують. Як скоро? Не знаю... Як тільки закінчаться зйомки програми "Граєш чи не граєш" на телеканалі "Україна" й мені вдасться непомітно вислизнути зі знімального павільйону з одним із кейсів, у якому нарешті виявиться таки мільйон, а не одна копійка...

– До речі, "мільйонерів" у цій грі по всьому світу всього декілька.
– Удача – поняття мінливе. Хоча в цьому шоу для мене цікавіші емоції героїв, ніж ті суми, які вони виграють. У нас був гравець, якому вдалося дійти майже до кінця і стати перед вибором двох валізок. В одній лежав мільйон, а в іншій – 100 гривень. На жаль, він вибрав останню.

– Правда, що для проекту "Граєш чи не граєш" вас намагалися зовні "зістарити"?
– Виявилося, що я наймолодший ведучий цього формату у світі! І продюсери, справді, спочатку хотіли надати моєму образу солідності. Але потім вирішили, що сиві перуки не дуже личать до мого обличчя, а біла фарба недовго тримається на моїй щетині. Тоді вирішили зупинити експеримент із моєю старістю й дозволили мені бути 27-річним юнаком, яким я і є. А ось, скажімо, років за тридцять мені вже не знадобляться лисі перуки і все відбудеться само собою. Я стану привабливим, сивобородий, двометровим красенем на "Порше".

– Все може бути... Ви азартна людина?
– Мені здається, так, тому я намагаюся тримати себе в руках. Одного разу я спустив 50 доларів у казино! Я був студентом, і для мене це були великі гроші. Вранці прокинувся з докорами сумління і спогадами про те, як у напівп’яній дрімоті давав поради круп'є... Чесно кажучи, досі шкодую про це, і з тих пір не граю. Минулого літа я був у Лас-Вегасі й заради пристойності кинув одноцентову монету в "однорукого бандита" – на цьому все моє азартне життя закінчилося...

– Рівно рік тому ви переїхали до Москви з Києва, відразу ставши "обличчям" Першого каналу. Кажуть, на роботу вас запрошував особисто Костянтин Ернст.
– Це був день, коли я вирішив, що мені пора перебиратися з мого рідного Мінська до Києва, де я вже працював кілька років. До цього часу я вже знав усіх провідниць у поїздах, прикордонників на кордоні Білорусі. Мене впізнавали навіть лосі, які пробігали повз дорогу... Загалом, я втомився їздити з Мінська до Києва. І в той момент, коли я перевозив свій скромний скарб до столиці України на автомобілі, пролунав телефонний дзвінок: "Здрастуйте, вас турбують із Першого каналу, завтра о дев'ятій ранку ви повинні бути в Москві на кастингу". Так, у день, коли я попрощався з Мінськом і був упевнений, що спокійно житиму в Києві, несподівано з'явилася Москва.

– Ви таки встигли на кастинг?
– Ні. Я приїхав за кілька днів. Це був кастинг на програму "Можеш? Заспівай", яка виходила в позаминулому сезоні на Першому каналі. Мені відразу запропонували контракт, але оскільки на той час я мав зобов'язання перед Новим каналом і "Фабрикою зірок – 2", чесно сказав Костянтину Ернсту, що не можу підводити людей. На що він мені відповів, що якби я одразу кинув усе в Україні, він став би думати про мене гірше. Тоді ми домовилися зустрітися за півроку. Минулого літа ми потиснули один одному руки й підписали папери...

– Ви стали співведучим легендарного Юрія Ніколаєва в пісенному шоу Першого каналу "Достояние республики".
– Коли я в дитинстві дивився "Ранкову зірку" Юрія Ніколаєва, не міг навіть уявити собі, що одного разу стану працювати разом із ним. Та й узагалі не мріяв про телебачення. Я був досить спокійною дитиною. Моє дитинство пройшло в Мінську. Шість років я грав у великий теніс і був дев'ятою ракеткою в Білорусі. У мене було чудове дитинство з одним єдиним недоліком: не було свого двору, тому я ходив по дворах друзів... На щастя чи на жаль, мої батьки не мають жодного відношення до творчості чи телебачення. Тато й мама навчалися в радіотехнічному університеті і в радянські часи працювали інженерами: креслили, рахували, читали. Ніхто з них не може похвалитися гуманітарною освітою, на відміну від мене, я ж не сильний у технічних науках. Загалом, живучи в Мінську, я й подумати не міг про Москву...

– До речі, Юрій Ніколаєв теж не корінний москвич, а приїхав до Москви з Кишинева.
– Юрій Олександрович – неймовірна людина! Я буваю в нього вдома, його дружина чудово готує! Ніколаєв уже більше 32 років займається телебаченням, він сповнений багатьох історій про свою кар'єру. Час від часу Юрій Олександрович дає поради й мені: знімай мокре взуття перед сном, мий голову після лаку... Такі речі зближують чоловіків.

– Більше того, ви навіть разом заспівали!– Це було всього один раз. Ми виконали у "Достоянии республики" знамениту пісню "Надежда". І то співав Юрій Ніколаєв, а я... підносив йому мікрофон, воду, витирав із лоба піт. До речі, ця пісня вийшла серед інших у фінал проекту. У травні ми підведемо підсумки шоу й виберемо найпопулярнішу пісню за 70 років. Як тільки це відбудеться, наступного ранку ми прокинемося і зрозуміємо, що в нашому житті немає більше "Достояния республики", я, напевно, почую телефонний дзвінок і поїду отримувати нові пропозиції.

– Вам комфортно в Москві?
– Моє життя б'є ключем, воно сповнене подій і мені це, безумовно, подобається. Я живу в Москві близько півроку, встигнувши відчути на собі всі принади й жахи цього міста. Хоча насправді Москва не така страшна, як це здається здалеку. Чутки про те, що в цьому місті живуть лише негідники й лицеміри, сильно перебільшені.

– Напевно, Москва з вікна дорогої машини видається значно приємнішою.
– Чесно кажучи, перші три місяці в Москві я їздив у метро: пізнавав це місто. Не можу сказати, що отримував "задоволення", але мені це було досить цікаво. Зараз я не спускаюся в метро – з тієї причини, що нарешті перевіз свій автомобіль. В іншому ж я живу спокійним, розміреним життям. Слава, шанувальники, істерики й написи помадою на грудях "народи мені дитину" пройшли повз мене.

– Щодо слави, ви це дарма. Щойно приїхавши до Москви, ви вже отримали телепремію "Тефі"!
– Разом зі ще чотирма ведучими "Євробачення – 2009". Але статуетка "Тефі" справді стоїть у мене вдома. До Наталі Водянової мені тоді додзвонитися не вдалося, Алсу під час церемонії в Санкт-Петербурзі була на іншому кінці землі. Іван Ургант сказав: "Віддай її Малахову". А Андрій відповів: "У мене вже є, візьми собі..." Але, насправді, від володіння "Тефі" я не став би заносити себе в якийсь особливий ранг. Слава богу, що моя притирка на Першому каналі пройшла безболісно. Мені не довелося змазувати її алкоголем, дорогими стравами або якимись іншими гріхами. Все відбулося саме собою. Мушу констатувати той факт, що в Москві сконцентровані найкращі телевізійні професіонали всього пострадянського простору. І на мою удачу, я маю можливість із ними працювати.

– Можна й зоряною хворобою заразитися...
– Хочу вірити, що зоряна хвороба мені не властива. Як тільки ви це помітите, дайте знати! Киньте в мене гнилий овоч. Так, постарайтеся не промазати.

– Чого не вистачає для щастя?
– Я щасливий. Єдине, не вистачає відчуття дому. Я завжди "десь". Хоча... Я, наприклад, мрію хоча б півроку пожити в Нью-Йорку. Мені дуже симпатичне це місто, й хотілося б пізнати його краще – не як туриста. Переїхати туди назавжди? Не впевнений, що на мене там чекають і Девід Леттерман розкриє переді мною гостинні двері свого шоу, подарує знімну квартиру. Тому найближчим часом я не впевнений, що зміню місце проживання. Більш того, думаю, що Москва – те місто, яке я дуже довго шукав...