Навіщо винаходити велосипед, якщо його давно вигадали й навіть устигли покататися? Нинішня повальна мода на талант-шоу ("Народна зірка", "Фабрика зірок", "Танцюють усі", "Україна має талант", "Х-фактор" тощо) ще не всіх заразила такою ж повальною амнезією...

Але ж були, таки були, навіть на застійному українському ТБ бородаті пращури нинішніх дуже популярних аматорських розваг!

Природно, рейтингів на УТ тоді не вимірювали (до приходу Арфуша залишалася приблизно чверть століття...). А якби хто й виміряв, то пластом ліг би під солідною вагою "частки аудиторії". Бо, наприклад, "Сонячні кларнети" (з Тамарою Стратієнко) у 70—80-ті дивилися в Україні всі поголовно!

Про легендарну програму ексклюзивно згадали режисер Еліна Волох і ведуча Тамара Стратієнко.

Українське ТБ застійного періоду — заповідник структурованого щастя. Як думаєте, люди, скільки трудилося народу в редакції музичних програм на радянському УТ? Їх (у 70—80-ті) налічувалося понад 140 осіб! І всі як бджілки "дзижчали" у трьох відповідальних відділах. Народна творчість. Класичне мистецтво. Естрада... Так...

(Із тих трьох підтоплених "підводних човнів" нині вцілів усього один — і той "естрадний"...)

"Сонячні кларнети" виникли на УТ у 70-ті. Як ентузіазм окремих телевізійних альтруїстів (редакторів, режисерів). І, природно, як копітка турбота партійних верхів про дозвілля населення.

Біля витоків "Кларнетів" стояли чудові телевізійні профі: Тамара Павленко, Наталя Рябчук, Еліна Волох, природно, Тамара Стратієнко. Програму "патронував" персонально Микола Федорович Охмакевич, "цар" українського телеефіру.

Поняттям "формат" тоді не бавилися. Тремтіли перед іншим словом — "установка"... А вона була безневинною: надихнути і підбадьорити український народ — з допомогою його ж (народу) аматорських поривів!

Тут на допомогу творцям "Кларнетів" і постав прекрасний рядок із вірша Павла Тичини:

"Навік я взнав, що Ти не Гнів, — Лиш Сонячні Кларнети!" (1918-й).

Усе подальше — вже справа техніки та ефірної політики.

Раз на тиждень — чітко й беззастережно — "Сонячні кларнети" мали дзвеніти в сітці УТ. І дзвеніли. Доносили до народу його ж творчість...

Із цього місця починається найцікавіше.

Кастингів як таких тоді не практикували. За словами режисера Еліни Савинівни Волох, для відбору талантів у цю програму доводилося на кілька днів їхати в той чи інший український регіон. І на місці (обов’язково з обласним інструктором з питань культури!) кілька днів поспіль виокремлювати найяскравіше і найцінніше. Голосисте.

Цими "Кларнетами" свого часу були охоплені практично всі області України. Програма стала телевізійним музичним турніром національного масштабу. Фрахтували ПТЗ — і гнали, часом, у найдальший кут... Якщо розчують де дзвінкий тембр доярки чи вчительки, свинарки чи пастуха, бухгалтера чи ланкової...

…Ці прекрасні трударі й ставали (бодай на один телевізійний вечір) блискучими зірками вітчизняного телеефіру.

Особливо цією програмою, що передбачувано, захоплювалися в сільській місцевості. Мало не кожне наше село змагалося "за право" бути почутим і показаним — у "Кларнетах".

Основними знімальними майданчиками "Кларнетів" зазвичай ставали обласні театри. Потім фільмували і "на натурі", щоб різноманітити програму.

…У будь-якому разі скрізь кипіли — творчі — аматорські пристрасті.

Деяких учасників "Кларнетів" творці програми пам’ятають досі.

— Свого часу в Полтаві виступав чудовий хор "Калина", яким керувала людина на прізвище Левченко, — згадує Еліна Савинівна. — Щойно почувши цей колектив, залилася слізьми! Це було щось неймовірне. Вони співали так, ніби виймали з тебе душу! А керівник колективу, здається, тільки й жив своєю справою. По-моєму, в нього навіть і сім’ї не було: весь свій час віддавав "Калині". Практично в кожному місті чи селі нам зустрічалися самородки унікальні. Доводилося, наприклад, прослуховувати десятки хорових колективів, щоб потім вибрати в "Сонячні кларнети" тільки один. Адже програма годинна. І всіх охочих неможливо було представити в ефірі. Пам’ятаю випадок, коли в одному з обласних центрів ми вечеряли в ресторані... І керівники місцевого хору так усе організували, щоб виступити прямо під час нашої «таємної вечері»: може почуємо, помітимо — і візьмемо в "Кларнети"! Озираючись у той час, звичайно, шкодую... Про те, що було мало плівки. І доводилося вже показані програми відразу ж розмагнічувати. І з сонячного часу до сьогодні "Кларнетів" практично не залишилося.

— Еліно Савинівно, ви, напевно, дивитеся нинішній "Х-фактор" чи "Народну зірку" і прикидаєте собі: хто в цих програмах міг би стати лідером-переможцем... А хто в ті роки — у вашій пам’яті — залишився серед незаперечних лідерів "Кларнетів"? Хоча, природно, sms тоді не посилали, і два мільйони призових карбованців тим аматорам навіть наснитися не могли.

— Ой... Це неймовірно складне запитання! Багато всього перед очима: облич, голосів, доль. Так одразу когось і не виділиш. Хоча... чекайте-чекайте... Згадую одну яскраву людину... Яша Малько! З села Велика Багачка. Він, якщо не помиляюся, працював директором місцевої музичної школи. Співав у "Кларнетах" як Бог! Мав дивовижний баритон. Достоту як в Анатолія Мокренка. Їх навіть переплутали якось. Коли Яшу почув у нашій програмі знаменитий Микола Кондратюк, то, не роздумуючи, запропонував йому місце в консерваторії. Без іспитів! Більше того... Цій талановитій людині хтось із шанувальників у партійних "верхах" одразу пообіцяв навіть київську квартиру, якщо він тільки погодиться переїхати в столицю. І що ви думаєте?

— Навіть не знаю, що думати.

— Яша відмовився! Він заявив: "Нізащо не залишу рідний дім, кохану дружину і свою Велику Багачку...". І не переїхав! Не знаю, як згодом склалася його доля... Але талановитих людей перед авторами пройшло дуже багато. Згадую одну гарну тілисту жінку на ім’я Віра... Вона теж пречудово виступила в "Сонячних кларнетах". І тембр її перегукувався з міццю голосу Раїси Кириченко. Їй теж запропонували: "Віро, давай у Київ! Тебе чекає велике майбутнє!". Вона: "Ні! У мене чоловік — не відпустить...".

Важливим номером програми "Сонячних кларнетів" значилися виступи "хорів-ланок". Бабусі й жіночки у віночках або хусточках (які завжди переливалися, звісно ж, не найдорожчою «біжутерією») — словом, наймиліші рекордсменки-буряківниці, командири польових боїв — наповал вражали українську телеаудиторію непереборною висотою співочого наїву... (це я тепер так "мудрую", згадуючи і своє тяжке дитинство біля телевізора). Голоси цих ланкових то зливалися, то розліталися... У так і не дослідженому музичному напрямі — "хор-ланка" — було щось від народного плачу і від народного молодечого запалу...

— Не уявляю, чи залишилися нині в українських селах такі-от хори-ланки? — розмірковує режисер "Сонячних кларнетів".

— Якщо й залишилися, то у вигляді "мамонтів", що пережили льодовиковий період — скоро ж і колективних господарств не залишиться...

Чи була цензура стосовно такої, здавалося б, безневинної "течії", як аматорська творчість у "Кларнетах"? Режисер запевняє: жодна передача не могла з’явитися в ефірі без попереднього перегляду та обговорення найвищим теленачальством. Як згадує Еліна Савинівна, не можна було оминути й деяких досить дивних "табу". Яких же? Виявляється, окремих телебосів дратували бородаті виконавці. Чому? Загадка! І деяких бородатих аматорів (або й професіоналів) у буквальному значенні голили прямо перед ефіром... Тоді телевізійними коридорами навіть жарт гуляв: якби на УТ з’явився Карл Маркс, то і йому довелося б звернувся до цирульника!

— Чи визначало телекерівництво якийсь основний принцип роботи в "Кларнетах"? Що, власне, ви мали донести до глядача? Чим захопити його — насамперед?

— Ну, в цьому питанні все просто й навіть демократично. Виняткова й абсолютна народність — ось принцип, якщо й був такий. За півтора десятиліття роботи в "Кларнетах", чесно признаюся, в мене остаточно відпали сумніви щодо того, яка нація наймузикальніша й найбільш дзвінкоголоса. Зазвичай кажуть, що це італійці... Та ні! Українці! Мені просто-таки в голові паморочилося від думки, що в кожному селі, в кожному районному центрі тоді співали унікальні хори й дивовижні вокалісти. Ці люди якось поєднували основну роботу і музичне захоплення. І на все їм вистачало часу. Пам’ятаю випадок, коли наша чудова ведуча Тамара Стратієнко якось вийшла на сцену і загадково запитала: "Як гадаєте, дорогі глядачі, скільки мені років?..". Зал принишк... А Тамара продовжила: "Зараз ви почуєте унікальну виконавицю, матір одинадцятьох дітей... Їй тридцять сім! Але вона знаходить час і для творчості...". Зал вибухнув оваціями. Різне бувало... Пам’ятаю, мені в Полтаві якось навіть "швидку" викликали, бо темп роботи інтенсивний, п’ять автобусів учасників... І писали програму до дванадцятої ночі! Але, знаєте, найліпші ліки в ті роки — це телевізійний пульт. Він і зціляв від хвороб…

— Із "Кларнетами" в моєму житті справді пов’язано все найбільш "сонячне", — розповідає Тамара Стратієнко. — Я десять років вела цю програму. Аж поки не перейшла на інші цикли. Були випадки, і це не фантазія, коли в деяких областях під час наших виступів викликали навіть загони кінної міліції! Неймовірна кількість людей тоді поривалася потрапити в зал. І всім місць не вистачало. Як кажуть, міліція берегла... Згадую, як усе починалося. Над першим випуском "Кларнетів" працювали, власне, перші профі українського телебачення: оператори, режисери, редактори. Прем’єра передачі вийшла в ефір — і я цілком випадково зустрічаю Миколу Охмакевича... "Тамаро, в цієї програми велике майбутнє! Вона й тебе зробить зіркою!" — так сказав. І наче благословив. Згодом я познайомилася зі стількома прекрасними, талановитими людьми... У Чернігівській області спілкувалася з першим комендантом Берліна (він брав участь у наших "Кларнетах"). Програма відкрила людям чудового музиканта Василя Нечепу, який потім став народним артистом України. У "Кларнетах" же не тільки співали чи танцювали, у цій програмі ми намагалися розповісти людям про людей і показати Україну в усій красі її різноголосся і талантів. Тому... про "Х-фактор" краще не питайте.